Єднай нашу Буковину з Червоною Руссю

Історичний екскурс, присвячений 70-річчю області

1940 рік назавжди залишив свій слід в історії. Для німецького фашизму він став роком тріумфу. Для Європи – часом панування одного з найжорстокіших режимів усіх часів. А в буковинців була своя історія. Для одних 1940 рік став звільненням від румунських окупантів, для других – лише зміною однієї влади на іншу. Але так чи інакше це рік великого воз'єднання українського народу і початок відліку життя Чернівецької області.   

Буковина – край, ім’я якого повстало з дзвінких столітніх буків, краса – з гірської блакиті, багатство – з високих смерек та пишних трав, здоров’я – із чистих джерел, а мудрість - із віків. Та доля до цього благодатного краю не завжди була прихильною.  

Численні археологічні знахідки свідчать, що буковинські землі почали заселяти ще  40-15 тис. років тому, з V століття тут оселилися  слов’яни, а згодом край став складовою Київської Русі. Будучи окраїнною частиною руських земель, Буковина терпіла від частих нападів кочових племен, татаро-монгольського іга, турецько-татарського нашестя, не раз ставала предметом міждержавних суперечок. З ослабленням Золотої Орди українські землі стали легкою здобиччю сусідніх держав.  З тих часів державно-політичний статус Буковини постійно змінювався, вона належала до різних країн: Молдавського князівства, Австро – Угорщини, Румунії. А найгірше те, що вона на цілі століття була відірвана від рідного українського народу. І хто б міг подумати, що велике єднання буковинських українців з українцями Галичини, Київщини, Одещини відбудеться тоді, коли величезна частина Європи буде охоплена страшним полум’ям, запаленим нацистською Німеччиною.

Рішучий ультиматум
Ще до початку Другої світової війни 23 серпня 1939 року Радянський Союз та Німеччина  підписали секретний протокол, в 3 пункті якого було підкреслено «інтерес СРСР до Бессарабії і повна політична незацікавленість у цих областях з боку Німеччини». На цю територію Радянський Союз претендував як спадкоємець царської імперії. З Буковиною було дещо інакше. Жодна з частин Буковини ніколи не входила до Російської імперії, хоча російська армія неодноразово займала Буковину чи проходила через неї. Але сталінське керівництво мотивувало тим, що на цій території проживають етнічні українці, які мовою і культурою пов’язані з всім народом Радянської України.  Розраховувати на міжнародне визнання можливого акту включення її до складу СРСР московському керівництву не доводилось. Однак після початку Другої світової війни і включення до складу СРСР Західної України Червона Армія впритул наблизилась до північної межі Буковини, і радянський уряд лише вичікував на слушну нагоду, щоб дати своїм збройним силам наказ про наступ. Така нагода випала у червні 1940 року.

Військова поразка Франції була розцінена у Кремлі як сприятливий момент для ультиматуму Румунії. 26 червня румунський посол у Москві отримав ноту з вимогою «повернути Бессарабію». У цьому документі містилися й радянські вимоги щодо північної частини Буковини. Формулювання ультиматуму були рішучими:

«Уряд СРСР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзу тієї частини Буковини, населення якої у своїй величезній більшості зв’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так спільністю мови і національного складу».

"Совіти". За чи проти?
За порадою офіційного Берліна і деяких інших столиць Румунія вимушена була прийняти ці умови. 28 червня 1940 року в Бессарабію та Буковину вступила Червона Армія. Ці події відбулися дуже швидко і несподівано для більшості буковинців. Вони стояли на роздоріжжю і розділились на тих, хто за і проти «совітів». Антиукраїнська політика, котру проводив уряд Румунії протягом 22 років, викликала глибоку антипатію і ненависть до нього у місцевого українського населення. Селяни і робітники радо прийняли радянську владу, адже вважали, що гіршої політики щодо українців, ніж та, що проводив Бухарест, жоден режим проводити вже не зможе. Інтелігенція ж Буковини дотримувалась іншої думки. Їй було добре відомо і про голодомор 1932-33 року, і про періодичні хвилі політичних репресій. Буковинська інтелігенція відчувала, що подібна доля чекає й на неї. Добре зустріло червоноармійців єврейське населення Північної Буковини. Воно сподівалось знайти у Радянському Союзі захист від неминучого фізичного винищення, які несли євреям нацисти та їхні союзники.

Перші радянські танки
Близько 17-ої години 28 червня 1940 року на Центральну площу Чернівців в’їхали перші радянські танки.

З перших днів приходу Червоної армії у містах та селах Буковини почали створювати нові органи влади. Вже 4 липня ЦК КПУ затвердив склад Чернівецького повітового комітету. Першими особами його були вихідці зі сходу України, а то і з Росії, а при формуванні сільських рад ставку було зроблено на місцевих уродженців. Владу на селі отримували безземельні та малоземельні селяни.

Далі – колективізація та розкуркулення, що були радістю для «неімущих» та крахом, для тих, хто був багатшим за інших.
Проте вже у 1940 році в школах краю навчалося майже 150 тис. учнів, що на 47 тис. більше, ніж у Румунський період. Функціонувало 536 шкіл, із яких у 406-ти навчання велося української мовою. В 1940 році в Чернівцях відкрито інститут удосконалення кваліфікації вчителів, почали функціонувати педагогічні училища. В цьому ж році за рішенням уряду України в Чернівці на постійну роботу переїхав Харківський український театр, який отримав статус Чернівецького музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської. Згодом радянська тоталітарна політика зітре з пам’яті буковинців ейфорію від цих подій. А, зрештою, через багато років не буде й самого Союзу. Але квітує й досі створена в ті часи Чернівецька область у складі єдиної української держави.

Зійшлись шляхи українські

У перші місяці після встановлення нової влади в краї відбулися суттєві адміністративно-територіальні зміни. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 року в складі Української РСР було утворено Чернівецьку область. 7 серпня Чернівецька область відзначила свої сімдесят. Змінилися покоління, міста і села, вулиці та будівлі. Та відтоді й назавжди чернівецька бруківка та гірські стежки з’єднались на карті з шляхами  єдиної цілісної держави України. Бо ж тоді, в сороковім, сталося так, як ще майже століття до цієї події заповів  наш Соловій Юрій Федькович:

Єднай нашу Буковину
З Червоною Русев,
Най Черемош запінений
І Чорний, і Білий
Із братією із руською
Нас більше не ділить.
Най возьмемся однов силов
До одної справи:
Добувати батьківської
І волі, і слави.